Миколаївська байдарочниця Катерина ГОНЧАР знову, після деякої перерви, змусила говорити про себе: 5 медалей на Кубку України пам’яті Юлії РЯБЧИНСЬКОЇ, а головне – потрапляння на збір молодіжної збірної України.
Передбачалося, що це буде коротке інтерв’ю за підсумками, але Катерині було що розповісти, оскільки шлях до олімпійської мрії ніколи не буває простим – і тут було чимало перешкод, які вдалося подолати. Її локальний успіх це не тільки підготовка до сезону – це трохи більше і глибше. Але стоп прелюдія. До вашої уваги інтерв’ю Катерини ГОНЧАР, яке виходить практично в момент старту тренувального збору у молодіжній збірній України в Обухові.
- Катерино, є чимало нагород, і є, напевно, головніше для вас досягнення – виклик на підготовку до молодіжного збірної. Взагалі, ваші враження від виступу на Кубку України?
- Дякую. Насправді емоції були дуже різноманітні на цих змаганнях. Були і розчарування, і чимало позитивних моментів.
Катерина ГОНЧАР із особистим тренером Сергієм ЛЕВЧЕНКОМ
БАЙДАРКА-ДВІЙКА
- По-перше, хочу розповісти про першу дистанцію Кубку України – «байдарку-двійку, 1000 м», де я виступала з напарницею з Вилкового, яка наразі представляє Житомирську область - Сніжаною Сталіновою. На початку, навіть, чесно кажучи, не було якихось таких очікувань, навіть не уявляла, що зможемо так гарно виступити, тому що ми зовсім різні по роботі, а це дуже важливо для того, щоб показати гарний час, особливо на дорослому чемпіонаті, де є чимало сильних суперниць. Втім, «тисячу метрів» виграли доволі впевнено.
Перед стартом олімпійського виду – 500-метрівки - було дуже хвилююче, оскільки серед суперниць були і спортсменки збірної України, з великим досвідом. Дівчата вже раніше сідали в екіпажі, і в них вже більш скатані човни. Тим не менш, ми націлювалися тільки на «призи». А вийшло так, що навіть заїхали другими, крім того, що ми були перші серед молоді в двійці, обіграли ще й дорослий екіпаж. Було дуже багато емоцій, була дуже рада, оскільки це перша моя така медаль в цьому олімпійському виді у дорослій категорії. Просто шалені емоції. Довго не могла повірити взагалі, що ми так добре проїхали. Після фінішу ще деякий час сиділа на плоті, оскільки було дуже погано, настільки виклалася по дистанції. Останні 200 метрів просто темніло в очах. Думала: «Дай Боже доїхати до фінішу». Нічого вже не бачила, просто віддала все, що змогла.
ОДИНОЧКА
- Перед «двійкою, 500 м» була ще одиночка…
- Не скажу, що була дуже розчарована фіналом В, оскільки за тиждень до від'їзду до Кубку України пішов спад. На жаль, не втримала ту форму, трошки перетренувалася.
Була задача на останньому тижні втримати форму, яку ми напрацювали, і не зробити гірше. В моєму попередньому заїзді була доволі сильна суперниця Діана Рибак, яка виграла і попала у фінал напряму, а в мене залишилася можливість відібратися через півфінал. На жаль, тут трошки не пощастило, оскільки в мене були дуже сильні суперниці, які заїхали втрьох по носах, як то кажуть, показавши дуже гарний час – 1.56-1.57.
Тож далі треба було показувати високий результат у фіналі В. Тут вже не було того адреналіну, взагалі, нічого. Була дуже засмучена після півфіналу. Розуміла, що для потрапляння в збірну, треба бути у фіналі А. Не вийшло і тому була дуже засмучена. Втім, все ж таки вдалося налаштуватися, оскільки мала вигравати фінал В, мала реалізувати великий обсяг роботи під час підготовки. Показала гарний час, з яким могла б бути восьмою у головному фіналі.
Після одиночки старший тренер збірної України Інна Осипенко-Родомська сказала, щоб я не засмучувалася, оскільки показала непоганий час. Казала: «Все добре, покажи себе в екіпажі». Наступного дня була як раз «двійка, 500».
- Її слова підхльоснули?
- Так, дуже. Тут просто без шансів, треба було показати себе по максимуму після слів Інни Володимирівни. Її слова мене дуже вмотивували.
МЕДАЛЬНІ ПОЛЮСИ
- В заключний день змагань ви ще більше здивували: завоювали медалі на двох полярних дистанціях – 200 і 5000 м…
- Трохи… Взагалі, намагалася уникати 200-метрівки, оскільки я, взагалі, не спринтер. «Двійка, 200 м» - це був дуже гарний досвід у змаганнях серед жінок, тому що минулого року, якщо не помиляюся, було п’яте, чи шосте місце, але тоді стартувала для того, щоб заробити очки для школи.
Цього разу вже була мета заїхати в призи, оскільки після «двійки, 500» вже з'явилася впевненість в тому, що дійсно можна «заїхати в медалі» і показувати гарний час. Передчуття мене не обманули, як то кажуть.
- І на останок – одиночка, п'ять кілометрів.
- Чесно кажучи, взагалі не планували йти п'ять кілометрів.
Після фінішу в спринті вже, чесно кажучи, думала зібрати речі і їхати додому, тому що була змучена як фізично, так і морально. Підходжу до свого тренера Сергія Левченка: питаю, чи треба мені ці п'ять кілометрів. Каже: «Ну, добий вже ці всі змагання». А він був точно впевнений в тому, що знов таки буде медаль на цій довгій дистанції, оскільки таке вже не раз траплялося.
Я вже казала, що був фізичний спад за тиждень до Кубку України, і думала як би не погіршити ситуацію, оскільки незабаром мене чекає збір «молодіжки».
Стартувала, але погода була не дуже – штормило, тож певно головна задача доїхати до фінішу. Особливо страшно було йти повороти, оскільки хвиля дуже сильно закидувала, плюс пориви вітру. Тож було важко дуже важко і дуже небезпечно.
Але, стартувавши, зрозуміла, що буду в медалях. Тож головна мета була гарно тактично все відпрацювати, оскільки я була дуже втомлена. Мені здається, знову ж таки, в який вже раз переконуюсь в тому, що дуже важливо йти довгу дистанцію з правильним розумінням, як її прокласти: коли зробити прискорення, де треба відпустити себе, де.ю навпаки, перетерпіти. Це дуже тактично важка дистанція, як і будь-яка довга дистанція, тож треба вміти розкладувати дистанцію, розраховувати сили.
СКЛАДОВІ УСПІХУ
- Отже, Катерино, в чому запорука успіху на Кубку України? Ми бачили у вашому інстаграмі, як ви важко працювали. Кому особливо вдячні за ці здобутки на Кубку України?
- Дуже вдячна, по-перше, своєму тренеру Сергію Левченку. Було дуже багато психологічних моментів, оскільки 2024-й рік був для мене дуже важким, як психологічно, так і фізично. Багато чого не виходило…
По-перше, хочу розказати, що 2024-го року, вперше під час війни, повернулася до Миколаєва, до того тренувалася за кордоном, в Тернополі, а також зі збірною України. В Миколаєві була дуже така незвична для мене підготовка, оскільки у нас були проблеми з виходом на воду. Важко було підготуватись. До того ж, в 2024-му році були також постійні проблеми зі здоров'ям. Можливо, через психологічно перевтому, пов’язану з переїздами, які були останніми роками.
І, знову таки, війна. Знову чути ці вибухи, тривоги, просто знову ж таки бачити і чути цю війну. Треба було з цим впоратися. Але вже звикнувши до цього, вже з початку зими впевнено крокувала в 2025-й рік, розуміла, що є ціль: потрапити в команду. З Сергієм Левченком була не тільки фізична підготовка, але й психологічна – багато розмовляли. У мене є такі моменти, що дуже сильно хвилююся, дуже сильно відповідально ставлюся до стартів і буває таке, що я не можу ані спати, ані їсти. Дуже багато енергії на жаль, витрачалося на хвилювання.
Дуже допоміг мені в підготовці мій спаринг-партнер Єгор Власенко, байдарочник КДЮСШ «Олімп» 2009-го року народження. Завдяки йому було завжди за ким тягнутися, оскільки він як хлопець сильніше, як фізично, наприклад, в залі, так само і на воді. Добре, коли є з ким спарингувати, є з ким змагатись на кожному тренуванні, на кожному відрізку. Всі ці моменти дали великий плюс у підготовці.
Катерина ГОНЧАР і Єгор ВЛАСЕНКО під час підготовки
- Ви казали, що працювали в Тернополі. Розкажіть, будь ласка, про цей період.
- В 2022 році, як почалась війна, я була у Польщі. Потім, з часом, переїхала до тренерки Наталії Левченко у Францію, де вона була з групою спортсменок. В той час був цікавий досвід чемпіонату світу з марафону, який проходив у Португалії. А восени я вже вирішила повертатися додому, оскільки, як би гарно нас не приймали – за це ми, звісно, дуже вдячні нашим друзям, але рідний дім – це рідний дім. В жовтні на молодіжному чемпіонаті України в Умані Єлизавета Ліщина, з якою ми товаришували, розуміючи небезпечну обстановку в Миколаєві, запропонувала переїхати до Тернополю, казавши, що з інвентарем і з проживанням не буде ніяких проблем. І деякий час тренувалася під керівництвом Ігоря Ладики. Дуже вдячна Ігорю Степановичу і Лізі, що підставили плече в такий складний час.
А вже в січні 2023 року мене викликали на збори, і майже весь рік я була у таборі збірною. Того року у нас багато тренерів змінилось за короткий період підготовки, тому й підготовка, чесно кажучи, була трохи сумбурна. У кожного тренера свій підхід, своє бачення, тому на кожному зборі було щось нове, щось змінювалося. Тобто не було якоїсь стабільності в цьому відношенні.
Того року я не дуже добре вдало виступила на молодіжному чемпіонаті України, тож наступного року на збори вже не викликали. В 2024-му році, взагалі, уникала одиночки, оскільки не була готова до неї. Тоді була задача завоювати більше медалей, неважливо, в яких екіпажах.
ГОЛОВНА ПІДТРИМКА
- Ви пережили складний період і знову отримали виклик до молодіжної збірної України. Хто є вашою підтримкою та опорою в житті?
- В першу чергу, моєю підтримкою є батьки. Особливо тато, який зараз воює. І завжди, коли маю змогу до нього зателефонувати і десь пожалітись про якісь свої проблеми, він мені каже: «Просто подивись на наших військових і порівняй свої проблеми і їхні проблеми». І після цих слів розумію, що, справді, в мене немає ніяких проблем. Я маю де спати, маю, що їсти, маю змогу тренуватися, і дійсно, якщо порівняти, то в нас все добре. Мама також мене завжди підтримує, які в мені не були б проблеми.
А тато для це моя перша підтримка в спорті. З шести років, якщо була змога, приходив на тренування, їздив на змагання, завжди хвилювався за всі мої перемоги, поразки, що б то не було, завжди був поруч. Тому батьки це моя найбільша підтримка в житті. Дуже їм вдячна.
2017-й рік. Катерина ГОНЧАР з батьком
- Яким були емоції у батьків, коли ви розказали про свої всі здобутки на Кубку України?
- Мама мене сильно обійняла, сказала супер, класно: «Ти так цього хотіла, ти так через це переживала». Бо, дійсно, в мене були дні, навіть тижні, коли на тренуваннях йшло все погано, іноді здавалося, що цієї цілі вже не досягнути. Мама завжди мене підтримувала, казала не здаватися: «Ці важкі моменти для того, щоб ти це все витримала і, врешті решт, отримала те, чого хотіла».
Батько, звісно, теж був дуже радий. Він, взагалі, в мене не сильно емоційний і, просто почувши супер, все класно, я за тебе дуже радий, зрозуміла, що він, дійсно, дуже радий, бо він в мене небагатослівний.
2025-Й РІК
- Які зараз думки, як себе націлюєте на найближчий збір?
- Думки тільки позитивні, оскільки я давно мріяла познайомитися з Інною Володимирівною, і так само працювати з нею. Це взагалі для мене, я вважаю, це буде такий дуже приємні, дуже феєричні, я би сказала, такі дні тренувань. Набуду досвіду і впевнена, що візьму для себе щось нове. Взагалі, чекаю-не дочекаюся, коли поїду на той збір, дуже хочеться вже почати таку серйозну підготовку до змагань.
Катерина ГОНЧАР і старший тренер збірної України олімпійська чемпіонка Інна ОСИПЕНКО-РАДОМСЬКА. Фото з різницею в 7 років (на фото 2 - разом зі байдарочницею збірної України Сніжіною СТАЛІНОВОЮ)
- Чи знайомі ви з дівчатами по молодіжній збірній?
- Так, з дівчатами з «молодіжки» я знайома ще з 2022 року, оскільки тоді вперше відібралася в команду. А от з дорослими, наприклад, з Марією Повх, працюватиму вперше – так розумію, що будемо в одній локації. Дуже приємно буде попрацювати з веслувальницями такого класу.
- Далі – нові цілі, так? І, нагадаю, можливо зарано, але розпочався олімпійський цикл…
- Щодо Олімпіади, звичайно, десь дуже далеко в глибині, є така мета, є олімпійська мрія. Але я реалістка, і наразі дивлюсь поки на найближчий сезон, на молодіжні чемпіонати Європи і світу. Дуже хочеться, щоб склався конкурентоспроможний екіпаж, щоб показати набагато кращі результати на міжнародних змаганнях, ніж в минулі роки. Звісно, хочеться медалей. Для мене це найперша ціль. Але для цього, звісно ж таки, треба дуже багато працювати, як фізично, так і психологічно.
Пресслужба ФВМО
